Про Зорю

Після російсько-турецької війни 1829 р почалося друге масове переселення болгар в Бессарабію. Серед них були і майбутні засновники Камчика. Важким і трагічним було їх розставання зі своїми місцями, де залишалися могили рідних і близьких, майно, створюване багатьма поколінь, рідні поля і гори, і нарешті, там вони залишали свою Батьківщину. Правда, багато хто жив надією, що з часом зможуть повернутися в свої краї, але доля розпорядилася інакше. Вони прибули в Бессарабію, коли всі землі так званого Управління (піклування) бессарабських болгар були вже зайняті іншими їх одноплемінниками. Російська влада умовили їх оселитися на колишніх казенних землях в Аккерманського повіту, на яких після того, як остаточно пішли ногайські татари, ніхто не проживав. Майбутні засновники погодилися, підібрали рівне місце біля річки Сарата на місці ногайського селища. Прибули вони сюди пізньої осені 1830 року і до настання холодів встигли справити времянки. Російська влада допомогли з продовольством і фуражем, хоча у них був свій запас, адже вони сюди прибули зі своїм зерном, худобою, знаряддями праці. Навесні 1831 роки вже почали грунтовно облаштовуватися. Особливість заснування села проявляється в тому, що якщо інші болгарські села -ровеснікі Камчика – практично засновані жителями одного якогось болгарського селища, то Камчик – представниками ряду сіл, розташованих уздовж річки Камчия в Болгарії. Згідно з указом Миколи I, селу в 1832 році, поряд з іншими новими колоніями, затверджено назву – Камчик. Як і інші переселенці, жителі Камчика отримали статус іноземних колоністів – особливого розряду селянського стану Росії, де сільський наказ підпорядковувався старості округу. Важко точно сказати, скільки родин влаштувалося в селі в 1830-1831годах. Згідно «Ревизской казки» (перепису від 1835 роки), число жителів становило 310 душ: 149 чоловічої статі та 161 – жіночої. Деякі сімейства переселилися пізніше. Приміром, в 1838 році в Камчик приїхала родина Мітітел з Катаржина, в 1841-м – Буюклі з Главан, в 1848 році – сімейства Златова, Чіклікчі (Чіканчі) з Чумлекой, Іванових – з Паркан. Вражає різноманіття імен як чоловічих, так і жіночих, які в даний час дуже рідко зустрічаються в Камчику. Серед жіночих – це такі як Добра, Цона, Йордану, Стояна, Нейка, Куна, Неділя, Руса, Яна, Кера та ін.. серед чоловічих – Тодор, Яни, Влайо, Желю, Аргир, Пан, Танчо, Райко, Стое, Мінчо, Владо, Бойо, Златю і ін.

Прибулі звільнялися від деяких податків, військової повинності, їм надавалося право вільного переходу в інші стани. Для переселенців важливим було виділення землі і визначення розмірів породинного наділу – їм виділили 5627 десятин. Жителі села, в основному, були хліборобами, вони займалися хліборобством, розведенням худоби. Складно і важко було звикнути до сухих степів, але в цілому, завдяки працьовитості людей, врожаї були стабільними в порівнянні з сусідніми колоніями. У важкі роки вони отримували позику від держави. Йшов час, колонія Камчик розросталася, гарнішала, відразу будувалися прямі вулиці, як говорили самі болгари, вони почали тут «пускати коріння». Чисельність населення зростала: в 1848 г. – 464 жителя, в 1871 г. – 1119, на початку 20 століття – 3117 душ. У вільний від сільськогосподарських робіт час жителі ткали сукно, полотно, виробляли шкіру. В основному, вони самі задовольняли свої насущні потреби у виробах для побуту і господарства. Через 12 років після заснування колонії, в 1842 році, було відкрито однокласне училище, яке утримувалось на кошти сільської наказу. Був один вчитель і один клас, в якому займалося 30 учнів. В кінці 19 століття в селі існували вже дві школи: міністерська і земська, а також церковна – для дівчаток.

З самого початку заснування в селі була дерев’яна каплиця, потім – кам’яна. На сільські пожертвування була побудована і в 1871 році освячена церква «Святої Трійці», яка зіграла величезну роль у підтриманні моральності в селі, поширення знань. З 1872 року, коли було скасовано колоністський статус в Бессарабії, болгарські колонії були передані у відання загальних установ, село територіально входить в Аккерманський повіт, в різний час в різні волості.

З селян був знятий статус колоністів, і, починаючи з цього часу, вони на загальних підставах оподатковувалися, призивалися в російську армію, школа утримувалась державою ін.

Покинувши Болгарію жителі Камчику знали і стежили за розвитком національно-визвольного руху, брали участь в російсько-турецькій війні 1877-1878гг. і допомагали пораненим воїнам російської армії.

Великі лиха і страждання випали на долю жителів Камчика в роки першої світової війни (1914-1918 рр.). За неповними даними, близько 400 чоловік були мобілізовані в російську армію на російсько-німецький фронт, багато з яких загинули. Тому при перепису населення в 1930 році число жителів становило 2917 осіб, менше, ніж на початку 20 століття.

У 1918 році край був окупований румунськими військами, за найменший непослух жандарми били, селяни платили десятки податків і різних податей, всюди був введений обов’язковий румунську мову. Чоловіки призивалися на службу в румунську армію, де жорстоко каралися за будь-які провини. Згідно з угодою між СРСР і нацистської Німеччиною (пакт Ріббентропа-Молотова), в 1940 році (28 червня) Бессарабія була приєднана до СРСР, а в червні 1941 року, після початку Великої Вітчизняної війни, знову була окупована румунськими військами. Під час другої окупації майже все чоловіче населення забиралося на трудовий фронт в Румунію (кунчетралія).

У серпні 1944 року село було звільнено радянськими військами. У перші роки радянської влади жителям села довелося знову відчувати великі труднощі: з кожного двору одного або двох чоловіків мобілізували на трудовий фронт для роботи на підприємствах Донбасу і Уралу; масові реквізиції зерна (хлібозаготівлі), жорстока посуха, неврожай, внаслідок якого почався голод, колективізація. У 1946 році були організовані три сільгоспартілі: ім. К. Маркса, ім. Енгельса, «Іскра». У 1949 році село отримало назву Зоря.

З 1 липня 1956 року всі три сільгоспартілі об’єдналися в одне господарство – колгосп «Зоря», який через три роки отримує назву «Дружба». Завдяки працьовитості зарянців, відданості своєму селу, господарство розвивалося і міцніло, почалося бурхливе будівництво в приватному секторі, колгоспне будівництво (тваринницькі ферми, польові стани, мехмастерскі, гаражі), розширювався тракторний і машинний парк і ін.

Широкий розвиток отримав соціальний і культурний побут села – будувалися нові будівлі школи, дитячих садків, будинку культури, магазинів, медпункту, облаштовувалися вулиці і центр села. Висока рентабельність колгоспу забезпечувала не тільки благополуччя жителів села, а й дозволяла витрачати чималі кошти на розвиток культури і спорту. При будинку культури демонструвалися фільми, створюються гуртки художньої самодіяльності, духового оркестру, народного ансамблю пісні і танцю, гуртки з шахів, шашок та ін. В кінці 60-х років був побудований стадіон в центрі села і створена футбольна команда, почала працювати секція вільної боротьби . Все це дало великий поштовх розвитку загальної культури селян, їх освіченості, сприяло тому, щоб молодь залишалася в селі 70-80 роки характеризуються бурхливим розвитком села в усіх напрямках його життєдіяльності.

Для болгар властиво будуватися, і особливо це проявляється у жителів нашого села. Будували нові будинки, перебудовували старі, причому дуже швидко – за один рік (завдяки «міжіям»). Село оновлювалося, ставало красивим, упорядкованим, вулиці покривалися асфальтом, з’явилися тротуари, збудовано нову школу, універмаг, новий будинок культури, адміністративна будівля, магазини, за селом – новий стадіон.

Повністю перебудувалася структура колгоспу, розширилися і оновилися машинно-тракторний парк, тваринницькі ферми, польові стани, підвищилася культура сільськогосподарського виробництва. Колгосп став мільйонером, виділялося багато коштів для благоустрою села, для розвитку культури і спорту.

Рівень футболу і вільної боротьби вийшов за межі району. Наша футбольна команда бере участь в обласній першості, в республіканських турнірах, стає призером і володарем кубка області. Борці стають майстрами спорту СРСР, призерами та учасниками всесоюзних і республіканських змагань.

Широкий розвиток отримали народна творчість і художня самодіяльність. Ансамбль болгарських інструментів «Хоро» отримав звання народного оркестру. Були організовані дитячі та юнацькі ансамблі пісні і танцю та багато інших гуртки.

З 90-х років, з «перебудови», з утвердженням незалежності України життя села теж почала перебудовуватися. Повністю перебудований і оновлений центр села, побудована і освячена каплиця, відреставрована церква, упорядковані площа, сквер, центральний провулок. Зоря стала одним з найкрасивіших сіл в Україні.

Згідно з переписом 1988 року населення Зорі становило 6025 осіб. До кінця 2015 року – близько 5432 жителів.